Оксамитів Блог або Полювання на Ілюзії

Мені пригадався старий анекдот:

Прокидається якось чоловік зранку і думає, сумно зсунувши брови над переносицею: життя – повне лайно! Жінка – гуляща, діти – невдячні, теща – «змія підколодна», а я – круглий невдаха. Збоку біля його ліжка стоїть невидимий Ангел і записуючи все у блокнот, каже: чоловіче, ну скільки вже можна одне й те саме замовляти?

Смішно, чи не так? Але найсмішніше в цьому анекдоті те, що нічого анекдотичного в ньому немає, лише – гола правда, завуальована у нехитрій викривальній формі.

Життя схоже на довгий ланцюжок різноманітних подій, які міцно спаяні між собою нашими емоціями, словами, вчинками, бажаннями та обов’язками. Кожен наступний день приносить з собою нові можливості, або втрати; нові зустрічі, або розставання; успіх, або невдачу; сміх, або сльози; радість, або розчарування. І впродовж цієї нескінченної низки подій, нас ніяк не відпускає одне прадавнє запитання: Хто ж за цим всім стоїть? Хто ховається в закуліссі, за червоною, важкою завісою, час від часу визираючи у непомітну щілину між щільно завішаними оксамитовими шторами? Хто пише всі сценарії для п’єси під назвою «Життя», і Хто так вправно смикає за мотузки, змушуючи акторів смиренно виконувати відведені їм ролі? Хто усіх карає і милує, направляє і зводить зі шляху.

Читаючи на сцені чергову репліку, ми  крадькома кидаємо у бік «театральної завіси» несміливі погляди, в поті чола трепетно фантазуючи над тим, як виглядає головний винуватець цього дійства. Ми так довго мудруємо над запитанням «хто Він?», що навіть не уявляємо, якою простою може бути відповідь. Тому, якби людині все-таки вдалося проникнути у «святая святих», у «закулісся», єдине, що вона б там побачила, було б її власне відображення у дзеркалі. Можливо, вона б розчарувалась, можливо, навпаки – зраділа б – важко сказати напевне, адже неможливо спрогнозувати не прогнозоване.

Так, людина творить свій власний світ за аналогією Творця, який створив її за своєю подобою. Але годі вже про високопарну філософію, перейдемо безпосередньо до реальних прикладів з життя.

«Місце, де зарита собака»

Не так давно один мій добрий товариш «нахапався»  протягом трьох днів декілька штрафів за порушення правил дорожнього руху та парківку у недозволеному місці. Нічого подібного з ним раніше не траплялося, оскільки він завжди водив машину доволі акуратно, відтак під час такого «штрафного періоду» був сам не свій від злості, скаржився на відсутність справедливості і проклинав усіх гаїшників. «Що за чортівня зі мною відбувається? От «гади», причепились до мене, як п’явки», – не вщухав повторювати він. Наступного ранку мій товариши розпочав свій день із стабільної ненависті до гаїшників, мудруючи над тим, як дати раду зі всіма штрафами. І що б ви думали? Під вечір його нагородили ще одним – знову за парківку у недозволеному місці, хоча до того він завжди там паркувався.

Чесно кажучи, після цього я боялася з ним зустрітись, але, як виявилось, даремно. Адже при зустрічі він усміхнувся і сказав мені: «У цій ситуації я зрозумів лише одне – якщо мої думки та емоції не змінять свого русла, то до кінця життя працюватиму лише на оплату штрафів». Ми від душі посміялися і «прокляття» відступило само собою.

Приблизно рік тому я разом із групою людей виробляла деякі еміграційні документи. Все йшло чудово, аж поки одного світлого дня у рамках цього процесу зі мною не відбував маленький прикрий інцидент, який не зважаючи на мініатюрні розміри своєї складності, страшенно зачепив мене «за живе». Все доволі швидко залагодилось, але я чомусь ніяк не могла відпустити ситуацію, тому все ще палаючи від обурення, почала обзивати працівників еміграційної служби ідіотами, тупоголовими, психами і так далі. Я настільки вжилася в роль ображеного громадянина, що від тоді мало не щодня згадувала їх «не злим, тихим словом».

Через декілька місяців настав час істини і усі мої знайомі отримали необхідні документи, а я – «велику дулю» і купу проблем. З моїми документами відбувалася справжня містика, яку не міг збагнути ніхто. Я отримувала їх на доопрацювання тричі, і кожного разу причина вражала своєю оригінальністю: спершу мені сказали, що в одній графі не вистачає хрестика; потім, що хрестиків забагато, а замість підпису має стояти печатка; третій раз виявилось, що печатки взагалі не потрібно, хоча водночас все ще бракує два підписи і однієї галочки. І це при тому, що мої документи були аналогічно оформлені порівняно з документами інших людей, тобто так, як вимагає стандарт. Мій адвокат запевняв, що за всю свою практику стикнувся з таким вперше. «Знаєш, мені здається, що там, у еміграційній службі, хтось справді зійшов з глузду», – резюмував він.

І тут я пригадала, як обзивала усіх ідіотами та психами, і мені стало страшно. Я уявила собі Ангела, який наче у вищезгаданому анекдоті, стояв у цей момент поруч мене з блокнотом і ручкою в рука і записував: «Усі – ідіоти. Як скажеш! Буде виконано!» Після того я пообіцяла собі більше не обзивати людей такими словами, принаймні тих, від кого безпосередньо залежу.   

Одна моя подруга вже цілий рік перебуває у виснажливих пошуках роботи – і все безрезультатно. Удача постійно вислизає з її рук, не зважаючи на численні спроби. Не допомагає нічого, ані гарний вигляд, ані рівень IQ, ані диплом престижного університету США, рік навчання якого коштує 40 тисяч доларів. Коли мова заходить про чергову співбесіду, не має значення, минулу чи майбутню, її «пісенька» насичена стабільно незмінними словами: все погано, економіка розвалюється, робочих місць не вистачає, рівень безробіття лише зростає, всі роботодавці – примурки, везе тільки ідіотам. Ненавиджу усіх!».

Водночас пригадую, коли вона ще вчилась в університеті то постійно говорила: «Здобути навчання – не дуже хитра штука, а от знайти роботу – це вже серйозна проблема. Я постійно думаю про те, що не зможу отримати роботу. Навіть не знаю, як тоді сплачуватиму кредит за навчання». Ну що ж, виявляється, її Ангел також у цей момент не зівав…

«Зайцем» по житті

Якщо добре подумати, таких випадків набереться, як кажуть, «вагон з причепом», але все життя в одній статті не перекажеш. Хоча ще на два класичні випадки місце знайдеться.

Перший. Мабуть практично кожен з нас хоча раз в своєму житті їхав в тролейбусі чи в трамваї «зайцем», і мабуть, в більшості випадків, як на зло, саме тоді серед пасажирів, неначе перевертень з’являвся контролер. В цей момент «серце втікало в п’ятки» і ви починали клясти «закон підлості». Але повірте, він тут ні до чого. Невже ви думаєте, що вищі сили карають вас таким чином за відхилення від суспільного закону? Звісно, ні, оскільки їм на нього наплювати. Вся справа лише у вас. Дозвольте дещо спитати. Зайшовши у трамвай без квитка, про що ви думаєте? Не помилю, якщо скажу, що всі думки в цей момент спрямовані на те, як би уникнути зустрічі з контролером. Але, не зважаючи на те, хочете ви його побачити чи ні, ви все одно про нього думаєте, відтак притягуєте його персону до себе, неначе магнітом.

Другий приклад. Ви готувалися до екзамену в поті чола, вивчили всі білети, окрім одного, останнього, 125-го, на який вже не вистачило ні сили ні часу. Розвиток подій передбачити не важко: звичайно вам попадеться саме той єдиний білет, в якому ви – повний профан. Як таке могло трапитись? Це наче виграти в лотерею навпаки, витягнувши з паперової когорти саме той листочок, якого найбільше не бажаєш. Невже в таким спосіб вищі сили знову покарали вас за нестаранність та лінь? Звичайно, ні! Просто, йдучи на екзамен, єдине про що ви думали, був той лиховісний 125-тий білет, який улещений такою увагою, сам скочив вам до рук.

Думки і слова – це велика сила, яка сягає самих Небес, підхоплена «горобцями», яких вже не спіймаєш. Ви можете погоджуватися з цим, або не погоджуватися, вірити, або не вірити. Діло – ваше. Але наступного разу, думаючи про щось погане, дайте волю своїй фантазії: уявіть собі Ангела, який в цей момент може стояти поруч з блокнотом і ручкою в руках, записуючи кожне ваше слово, кожну думку, як прямий наказ до виконання.

Мені знову пригадалася моя столітня прабабця (Царство їй Небесне). Останнім часом я багато про неї думаю, адже це була напрочуд проста і водночас надзвичайно мудра та практична жінка із тяжким багажем життєвого досвіду, яка пройшла через дві війни, насильницьке виселення у Сибір, смерть десятьох з дванадцяти власних дітей, і при тому ніколи не хворіла, навіть не знала, що таке головний біль. Вже у похилому віці, вона часто видавала життєстверджуючі фрази, майже перли, які несли в собі просту геніальність, завуальовану у непримітних словах. Але будучи ще зовсім малою, я не звертала на них жодної уваги, і лише нещодавно вони почали зринати в моїй голові з новою силою, відкриваючись заново, неначе вдруге прочитана книга.

Якось моя прабабця випалила репліку: «В цьому житті я мушу тільки одне – сходити в туалет, а решту все залежить виключно від мого бажання». Пригадавши ці слова, я довго сміялась, а потім серйозно задумалась над тим, як часто ми по-рабовласницькому виконуємо стандартні обов’язки, під тиском маленького слова «мушу», і як рідко ми віддаємося своїм істинним бажанням та мріям, що ховаються за словом «хочу».  Де проходить та невловима тонка межа між священними та соціально-нав’язаними обов’язками, між неврівноваженими, одноденними примхами та заповітними мріями?

Хочу?…Мушу?…

Нас змалечку вчать, що існує «сакрально-неприступне» слово «мушу», якому необхідно коритися, кожен раз виконуючи його чергові накази та завдання, навіть не обдумуючи їх доцільність. Разом з тим слово «хочу», затавроване червоним клеймом моральної зіпсутості, егоцентричності та егоїстичності, відсувається далеко на задній план, тим самим блокуючи доступ до здійснення власних бажань. Відтак, згодом самі й того не підозрюючи, ми перетворюємося на «невгамовну білочку» всередині  великого замкнутого барабану під назвою «соціально зобов’язаний», яка невтомно перебирає своїми маленькими лапками чергову поперечну балку під назвою «повинен». І завдяки нашим зусиллям «барабан» постійно крутиться, а ми благоговійно захоплюємося його містичній здатності завжди перебувати у русі.

Ти повинен принести додому п’ятірку, акуратно виведену червоною кульковою ручкою у шкільному щоденнику, тоді тебе вважатимуть розумним і старанним; ти повинен потішити з інституту червоним дипломом, тоді усі підтвердять, що у тебе є майбутнє; ти повинен обрати престижну роботу, тоді тебе поважатимуть; ти повинен купити дорогу машину і годинник, тоді тебе сприйматимуть серйозно; ти повинен обіймати високу посаду, тоді для оточуючих ти будеш «кимось»; ти повинен відіграти гучне весілля, тоді усі повірять, що у вас – все по-справжньому; ти повинен подарувати своїй кохані обручку з діамантом, тоді усі зрозуміють, що ти її любиш…

На пишному «бенкеті життя», нас безупинно напихають всілякими стравами, які в меню зазначені під назвою «повинен», відтак, в результаті у шлунку вже не залишається місця на десерт, який називається «хочу».

Спитайте себе, чого ви хочете. Тільки відповідь, на кшталт: «хочу просто бути щасливим і щоб все було добре», не підходить. Спитайте себе по-справжньому, очікуючи справжньої відповіді, яка виходить прямо з серця, а не з-під пресу соціальних стандартів у вигляді вже давно заготованих форм. Б’юсь об заклад, вам легше буде сказати, чого ви «не хочете», ніж визначитися, чого по-справжньому бажаєте. Дивно, чи не так, адже у дитинстві не існувало простішого запитання. «Хочу бути балериною, пожежником, льотчиком, акробатом, хочу мати власну шоколадну фабрику…» – то, що ж змінилось? Чому ваші дитячі мрії залишились у минулому, не отримавши права подорослішати разом з вами?

Для більшості людей мрії існують лише для того, щоб мріяти. У їхньому розумінні вони скидаються на недосяжні зорі, до яких ніколи не долетіти, відтак, бажання висадитися на одну з них, неодмінно викличе в оточуючих лише насмішки і книпи. А хто любить, коли його висміюють? Так, ми боїмося бути не такими як всі, ми боїмося, що над нами поглузують, перестануть поважати і визнають «ненормальним». Тому ми закриваємо своє справжнє обличчя черговою маскою для того, щоб залишитись на «Маскараді».  

Та насправді, не такий вже страшний «соціальний Бабай», яким нас повсякчас залякують. Особисто я перебуваю у стані постійного порушення «Кодексу соціально-покірної одиниці», і як не дивно, з «Маскараду» ще ніхто не вигнав, хоча без курйозів не обійшлося.

«Рівняйсь на бабцю!»

 Коли я ще була незаміжньою, а час безжалісно тиснув на мене своїм соціальним авторитетом, мені дали одну пораду: «Ти мусиш вийти заміж, за будь-кого, просто вийти заміж, аби бути «нормальною».  Таким чином ти виконаєш свій обов’язок перед батьками і суспільством, а через декілька місяців зможеш розлучитись, якщо не піде. Зате усі нарешті перестануть тебе доймати, навпаки, навіть жалітимуть». Господи, як добре, що я не послухалась цієї особи…

Коли я все-таки вийшла заміж, але без гучної забави, без пафосу, лише обмежилась штампами в паспорті, до того ж, не змінивши дівочого прізвища, селом поповзли чутки, що я «побувала на рушничку щастя» фіктивно. «Де ж це таке чувано, щоб жінка не брала прізвища чоловіка!»; «і не вагітна, а заміж виходила похапцем!»;  «та й вельона не одягала – щось тут не так!», – торочили сільські «генератори пліток».  Навіть одна моя подруга висловила сумніви, мовляв: «Якесь весілля у вас було несправжнє, треба його переробити».

Наступне, що не дає спокійно жити «народній поліції» – мій безіменний палець правої руки. Справа в тому, що я не ношу обручки, і це одразу ж спонукає людей думати, ніби мій, майже трьохрічний шлюб пускає серйозні тріщини. « А я б змусила свого чоловіка носити обручку і сама б носила, щоб усі знали, хто – я! Ой, добавишся ти своїми емансипованими штучками, будь обережна, адже на твоєму чоловікові немає жодної позначки, що він вже – зайнятий!», – якось заявила мені одна знайома високо-повчальним тоном.

У нас з чоловіком поки немає дітей і всі переконані, що ми або фізично хворі, або таким чином за щось відбуваємо покуту, або – просто ненормальні, оскільки свідомо йдемо наперекір звичному розвитку подій. Далі: особисто я не ходжу на роботу з 9 ранку до 6 вечора, а працюю вдома, і усі переконані, що я «б’ю байдики», поволі покурюючи довгий, зелений бамбук. Те, що я пишу книгу, для більшості видається повною нісенітницею, а не роботою, відтак дуже часто одні й ті самі люди ставлять мені одне й те саме запитання: «Ще не втомилася нічого не робити?» І на останок: я займаюся йогою, а деякі мої знайомі та рідні переконані, що мене завербували в якусь східну секту, відтак я постійно знаходжуся в центрі чийогось «рятівного плану» . «А там, на тій йозі, вас змішують лягати на цвяхи?»; «У вас вимагають на заняттях гроші?»; «Упаси тебе Господь медитувати, бо це діло – нечисте. Як вже почнеш, то вже назад дороги не буде!», «Дивися не скрути собі шию, бо вже був один такий «мудрий»!»,  – часто доводиться чути схожі репліки, запитання. І не зважаючи на постійні мої пояснення, у більшості вже заздалегідь сформоване негативне ставлення до йоги, яке не змінити жодними аргументами та доказами.   

Звичайно, все було б набагато простіше, якби у 18 років я відгуляла пишне весілля на 200 гостей, більшість з яких мені були б абсолютно незнайомими, поміняла прізвище, одразу ж народила двійко дітей, після декрету вийшла б на «непильну роботу» і страждала б тим, як скинути вагу після пологій, засовуючи в рот чергове тістечко із заварним кремом. Так, тоді все було б «як треба», всі обов’язки – виконані, і всі довкола – задоволені, та чи була б задоволеною я..?

Останнім часом я й справді багато думаю про свою прабабцю, у моїй голові часто зринають її слова, поведінка, і я намагаюся розгадати секрет її довголіття. Можливо він полягає у добрих генах чи, як кажуть, – у старому вишколу, але, можливо вся загадка криється у нехитрому вмінні бути самим собою. Скільки пам’ятаю свою прабабцю, та й рідні розповідали – вона ніколи не переймалася тим, що скажуть інші, була спокійна «як удав», випромінювала «здоровий пофігізм», і постійно робила, можливо не те, що хотіла, але те, що вважала за потрібне. Завжди життєрадісна, повна сил та енергії навіть у 99 – такою вона мені пригадується. Відтак, у нашій родині сам собою з’явився тост, який лунає за столом на усіх ювілеях: «Рівняйся на бабцю!»